Стрічка фейсбуку. Потік контенту, в якому жінки позують на фоні басейнів, заклопотані лише тим, як би приховати зайве сало, що по-зрадницькому вивалюється в кадр. Всі шкіряться, намагаючись удати із себе струнких, багатих і красивих. Хтось, можливо, навіть узяв кредит заради можливості сфотографувати свою дружину біля басейну.

Я ж сиджу собі посеред одеського пляжу, щільно оточений аутсайдерами цього змагання за лайки. Фриками, яких не пускають до клубу, що має право постити картинки свого щасливого існування. Жирні тіточки, що приїхали на море, бо так годиться, спрацьовані мужички із заводів і їхні дружини зі своїми опецькуватими діточками, закликачі-продавці медової пахлави та решти гастрономічного непотребу.

Я спрямовую погляд на морський горизонт там де синьота неба перетікає в чорноту моря й морський вітер проникає до мене у легені. Раптом посеред цього химерного спектаклю у мені пробуджується щось незвичне — ніби абсурдність оточуючого кудись зникла. Ніби я чітко розумію, що задля оцього чистого солоного вітру в тебе у легенях і слід жити.

***

Я простую від руїн зруйнованої садиби Куриса. Невідомий меценат намагається її відбудувати, так ніби хтось з народу без пам’яті раптово згадає, що вона тут стоїть і що слід з’їздити її побачити. Трохи подалік від мене, коло монументально-радянської будівлі сільради, проходить купка підлітків. Вони жартують, заграють один до одного. Підлітки не задумуються ні про відсутність перспектив тут, ні про відсутність перспектив у найближчому метрополісі - Одесі Домбровського, де остапів бендерів малюють на стінах за для того, щоби приховати численні оголошення про закладки й прописку.

На мобільному фронті все без змін. Живі фабрики контенту коло басейнів олл-інклюзівів простягають свої руки до сонечка, бо так не видно сала на животі.

Я доходжу до типової радянської зупинки автобуса. Гіпер-модерністична бетонна конструкція з лавкою. Поперед мене море з жита. Чи пшениці. Я не розбираюся. Якось так сталося, що я перечитав тисячу статтей про 30 речей, які зроблять кращим служником корпоративному Молоху, але жодної про те, як відрізнити жито від пшениці.

Вітер грає полем, так ніби я грав золотовавим волоссям коханої в ті часи, коли побачення ще не були схожі на співбесіду. Поле хвилюється від доторків вітру, переливається ніжним золотом. Я знову відчув цей дивний порух душі. Можливо, нема жодного абсурду? Можливо все це трюк вирлоокого ботана, щоби розводити Бовуар на секс і ніколи на ній не одружуватися? Можливо, жити слід хоча б заради одного лише моменту, коли ти спостерігаєш за цим чистим, прекрасним хвилюванням?

***

Я гортаю газетку. Численні свідчення корупції можновладців, що не знають як спинитися. А можливо й знають, але, наче білки, що всі біжать в одному колесі, - якщо одна з них зупиниться, то її розчавить і тому вона має бігти, безкінечно виснажуючи себе й інших білок. Антикорупційні журналісти, що строчать пасквілі про цих покидьків, але самі бояться пояснити звідки в них квартири по 200 квадратних метрів. В цьому мурашнику я віднаходжу статтю про колоритний єврейський ресторанчик в Одесі. Поруч з нею у секції “стиль життя” описи кількох олл-інклюзівів, в яких жива фабрика контенту зможе відставляти свою ніжку так, щоби її сідниця здавалася більш округлою й лайків було більше, відбираючи цю цінну сировину в громадських активістів й борців з корупцією, що постять “розумний” контент.

Я заходжу в ресторанчик за описом. Дивно, але євреї такі самі як ми, хіба що дехто з них у своїх потішних єврейських шапочках. Он де один з них навіть схожий на мого колегу.

У ресторані грає музика, хриплий голос наспівує “some of these days”...