Історія ця сталася на одному з гігів, де виступав столичний андерґраунд гурт. Це був сайд-проект барабанщиці одного з найстарших, якщо не найстаршого пост-рок гурту України, саксофоніста, що своєю айлерівською дисгармонією надає гуртові містичності та басистки, що діловито розходжаючи сценою у своєму пончо, перемикає педалі з ефектами. Вся ця суміш огортає тебе й веде у химерний психоделічний край.

Після відіграного сету басистка – як завжди поважна і, може, навіть трохи погрозлива, у своєму пончо, з червоною цяткою на лобі й чималими тунелями у вухах – проходила повз мене і я вирішив скористатися з нагоди:

- Я перепрошую, дуже сподобався Ваш виступ. Можна сфотографуватися з Вами на пам’ять?

Від цих слів за бунтарським луком, що з усіх сил кидав рукавичку в обличчя конформізму, мені відкрилася чарівна молода дівчина, що зашарілася так, ніби вона ще школярка, і класний хлопчик з її класу сказав їй якийсь банальний комплімент. І у цьому й полягала для мене найбільша істина: хай би яким незворушним, відірваним від думки юрби, здавався митець, – визнання все одно лишається найбільшим сенсом для нього. Адже митець у своїй творчості відображає свій власний маленький потаємний внутрішній світ. І визнання його творчості – це визнання того, що цей світ, здавалося, зовсім інтимний, має значення ще й для іншої людини.