Історія ця сталася у 2014-ому році. Андрій був студентом-інтерном, який працював у невеличкій конторі сімейного типу. Також у конторі було ще кілька його ровесників. Начальство ж складалося з людей трохи вище середнього віку й трохи вище середнього достатку. Така собі фейсбук-інтелігенція, яка вважала свої міркування розумними й сучасними, тому що їх притримувалися інші люди їх верстви. А ще тому що за них не банили у соціальних мережах. Андрій приходив на роботу за розкладом, слухав як начальство промовляє різні банальності як от: «Україна застрягла між Росією і Європою» або «Ярош поховав себе як політик коли нетактовно висловився про геїв», іноді й собі підтакуав. Потім хлопець трохи працював над проектом, тиснув присутнім руки на прощання й так само за розкладом покидав робоче місце. Проект виходив не дуже, строки піджимали і взагалі усе якось не клеїлось. І от дня пригнічений шеф поглянув у вікно й промовив:

- От би вже справжня війна почалася.

Присутні зніяковіло потупили очі в клавіатуру. Чи то бо така сентенція явно виходила за межі банальностей, які вони промовляли зазвичай. А нема простішого способу налякати людину, ніж почати промовляти речі, що перебувають за межею області безпечних думок. Чи, може, тому що в нашій культурі не заведено сперечатися з начальством.

- Все хоч якийсь сенс у цьому житті. – Здалося, ніби він хотів трохи виправдатися за те, що змусив усіх ніяковіти.

Однак, як виявилося, справжня війна давно вже почалася, просто тут воліли про зайвий раз не думати. Аж допоки одного дня начальникові не прийшла повістка.

Всі, хто могли допомогти шефові у вирішенні цього питання, з’їхалися в офіс, а він, блідий наче стіна, вислуховував їх поради. Андрій разом з іншими інтернами продовжували колупати проект, вдаючи з себе предмети інтер’єру, аж поки бос не вирішив прояснити свою позицію:

- Ви ж розумієте, хлопці, що я не можу кинути сім’ю й дітей.

Цікаво,- подумав Андрій, - війна, як він і хотів того, дійсно допомогла знайти сенс у житті. Дарма, що сенс цей існував задовго до неї.