Після того, як закрили вк, з дівчатами стало важче знайомитися. Фейсбук значно більше був схожий на помийку, яка агресивно збирає твої дані, щоби передати їх спецслужбам. Навіть російським, про що свідчать епізоди, коли Цук продавав данні користувачів мейл.ру. Тому особливого бажання користуватися інстаґрамом — потворним пасинком фейсбука — для своїх цілей не було, хоча інста й дозволяла одразу перейти до головного — якості м’яса, яке дівчата охоче демонстрували там. Іноді в купальниках, а іноді й так.
Тому я вирішив вдатися до чатиків у телеграмі, де й познайомився з цікавою дівчиною. Вона багато подорожувала, читала книжки, цікавилася гік-культурою й полюбляла серіальчики. Мені було трохи дивно, чому так багато дівчат вважають перегляд серіальчиків інтелектуальною звитягою. Та й дівчата, що проявляють інтерес до гік-культури у 2к10-их це все одно, як поціновувачки Тіма Бертона нульових. Але тим не менш, ця дівчина видавалася значно цікавішою, ніж переважна більшість осіб протилежної статі, яких я знав.
Моя нова знайома запропонувала зустрітися на території Кирилівської церкви, що за сумісництвом була територією психлікарні. Оскільки серед дівчат-підлітків певний час було нормальною практикою самодіагностувати в себе різноманітні психічні відхилення, бо це, на їх переконання, надавало їй певний шарм, то я поставився до такої пропозиції з розумінням.
Коли прийшов на місце, то побачив руду дівчину з усміхненими блакитними очима. Вона не була фітоняшкою, але й жирухою теж не виявилася. Проста фігура дівчини, що дихала молодістю й здоров’ям, але не була зациклена на тому, під яким фільтром краще сервірувати своє філе у соцмережах. Це надавало їй додатковий шарм Краси Духу.
Ми вмостилися на лавочці й почали обговорювати різні речі. Що в Празі двері в публічному транспорті розташовані значно на меншій відстані одна від одної. Бо не можна змусити посполитих не стояти в проході силою дидактики. Але можна зробити прохід усюди й тоді всім буде зручно. Говорили, що Київ значно більший за багато міст Європи. Навіть за той же Мілан, хоча в останньому й удвічі більше станцій метро. Й що, можливо, децентралізація все змінить, бо тоді в Київ перестануть стікатися люди з усієї країни. Жартували про різний трешак на кшталт угандійського кіно.
- А чому ти запропонувала зустрітися саме тут?
- Знаєш, мені подобається спостерігати за цими людьми. Психічний розлад це реакція людини на певний стрес. Мені подобається уявляти, що це за пограничні умови, які доводять підсвідомість до такої реакції.
Неподалік від нас проходила жіночка.
- От про неї я чула, наприклад. Кажуть, вона втратила доньку й тому опинилася тут.
Після такого екскурсу ми обоє трохи засумували й на хвилинку замовкли. Але поступово розмова пожвавилася.
- Вибач, я відійду до найближчого корпусу.
В найближчому корпусі й розшукав убиральню, а коли вийшов, знову побачив ту жіночку. Вона була вже немолода, але зберігала певний шарм. Сумний шарм тихої пізньої осені, яка вже майже перетворилася на голий листопад, але ще таїть у собі рештки жовтогарячого жовтня.
Раптом всередині прокинувся якийсь тужний потяг. Так ніби, коли ти давно подорожуєш і тобі стає трохи сумно, що ти не вдома, де на тебе обов’язково чекають. Я підійшов до тієї жіночки й притягнув її ще гнучкий стан до себе. Мої руки пестили хвилі її сукні й досліджували її шкіру та волосся, а коли я проник усередину, то рухався повільно, як хлопчик, який, коли всі вдома сплять, намагається тихенько прокрастися на кухню за ласощами, й так само ніжно, як чоловік, що іноді згадує про ті безтурботні часи.
Все це видавалося на дивну німу сюрреалістичну сцену з арт-хаусного кіно. Жінка зникла так само дивно як і з’явилася, а я якимось чином знову опинився на лавочці.
У вухах калатало й розмова відверто не клеїлася. Я думав про ті тихі хвилі сукні, що були наче ранкове море у погожий день. Думав про матір, що досі чекає на свою доньку. Думав про матір, що чекає на мене з моєї подорожі.
Раптом та жіночка знову з’явилася й попростувала саме до нас. Тут мене почав огортати страх через те, що я накоїв, і через те, що свідомо ніколи не взаємодіяв з психічно хворими людьми й не готовий зробити це зараз. На щастя, з іншого боку саме підходили двоє санітарів, і я сподівався, що вони розрадять мені у моїй халепі.
Коли жіночка вже підійшла майже впритул, моя руда знайома підвелася. Жіночка ніжно обійняла її, поцілувала у щічку й промовила: “Будь розумницею”. А тоді пішла сумною ходою матері, що втратила доньку. Санітари ж підійшли до дівчини, й вона покірно пішла за ними. А я лишився сидіти на лавочці й думати про своє.