Один відомий педіатр-блогер каже, що затяжна прогулянка з коляскою необхідна лише батькам. Малому достатньо просто лежати на свіжому повітрі. Ще лікар відомий педіатр-блогер нехтував коронавірусом. А тепер от перевзувся.
Все що ми робимо це відповідальність. Добре, коли це відповідальність за себе. Важче, коли це відповідальність за мільйон підписників, які переглянули твоє відео.
Втім щодо коляски він правий. Прогулянка ця необхідна мені, щоби втекти від внутрішньої напруги.
Зниження бізнес-активності веде за собою зростання бізнес-активності, бо десь же треба дістати гроші, щоби не панікувати в часи, коли всі панікують. Зниження бізнес-активності — зростання бізнес-активності. Всі е-мейли, на які ти відповідаєш, означають лише більшу кількість е-мейлів, на які згодом тобі треба буде відповісти.
Тому я штовхаю коляску, їдучи стежкою в лісочку. Коляска перекочується горбами й скрипить, погрожуючи розвалитися та лишити нас без жодних засобів для пересування десь далеко від цивілізації. Поряд озеро. На іншому березі місто, де люди думають, як дістати грошей і перестати панікувати в часи, коли всі панікують.
Ще вчора березень був по-весняному теплий, а сьогодні вже зірвався хуртовиною. Хоч і вщухла, але негода все ще висить у важкому, холодному небі.
Я з’їжджаю з проторованої колії й зупиняюся на березі озера. Тепер, коли скрип коліс стишується, як чую як хлюпає сіра вода, а крижаний вітер шаркає посохлі торішні трави.
Мікрозвуки.
Відчуваю себе ніби житель стародавньої суворої півночі, де людина була частиною похмурої негостинної природи. Де ніхто не вдавався до гуманістичної бравади, яку змивало першою ж повінню, ніби закарпатське селище, на пагорбі ріки з вщент вирубаним лісом.
Я даю цим ледь помітним шумам проникнути в себе.
Ми вмикаємо музику гучніше, щоби невміло говорити нею про свої страхи, бажання. Так ніби підліток, що намагається розказати про свої почуття до дівчини, ще зовсім незграбно, бо сам боїться до кінця усвідомити, що він переживає.
Ми прислухаємося до мікрозвуків, щоби нарешті відчути ким ми є насправді.
Втім, час їхати назад.
Я розвертаюся і бачу кілька великих і малих дерев, що ніби утворили химерні ворота в потойбічний світ. Під’їжджаю ближче, щоби сфотографувати цей портал, і помічаю під ногами зовсім дрібні білі краплі.
Мікроквіти.
Хтозна чи багато людей бачили їх до мене. Чи звертає хтось взагалі увагу на квіти, настільки дрібні, що їх не подаруєш коханій?
Портал з дерев ніби тягне мене у таємничий світ, де я нарешті покину всі свої турботи. Але я не наважуюся їхати туди з коляскою, що от-от розвалиться. Я хотів би піти на ризик, але не можу дозволити собі занапастити свого малого пасажира.
Виїжджаю на проторовану стежину й повертаюся в те життя, від якого так хотів утекти, - назустріч іде чоловік. Я втискаюся в самий край стежини, він невпинно наближається. Ось чоловік уже зовсім близько і теж втискається у стежину з іншого боку так, щоби між нами була максимальна можлива відстань. Подумки дякую йому за це.
Ми розминулися, але мене огортає густий шлейф чоловічих парфумів. Цікаво чи може в ньому ховатися вірус? Чи має взагалі це для мене значення? Навряд. Чи має це значення для тих, за кого я несу відповідальність?
Все що ми робимо це відповідальність. Добре, коли це відповідальність за себе. Важче, коли це відповідальність за мільйон підписників, які переглянули твоє відео. Найважче ж, коли це відповідальність за найдорожчих тобі людей.
Чи може в цьому повітрі ховатися мікросмерть?
Чому ми вирішуємо, що деякі речі настільки дрібні, що не варті нашої уваги? Чому ви вирішуємо, що деякі речі обов’язково варті нашої уваги, хай би вони навіть були нам невидимі?